Педагогічне есе: Роздуми біля шкільної дошки

Сьома сорок… Знову я заходжу в клас. Порожньо, тихо. Є час спокійно подумати, спланувати день, налаштуватися на роботу, пригадати минуле…

     …Ось я маленька першокласниця, яка з цікавістю та деяким острахом уперше переступає шкільний поріг. Яким виявиться шкільне життя? Чи не дарма я так мріяла про школу?

      Шкільні роки промайнули, як один день. Я подорослішала, настав час обрати свій шлях у житті. Проблема вибору професії  ніколи переді мною не стояла: ще з першого класу я знала, що працюватиму в школі. Інакше й бути не могло, адже мені пощастило мати чудових учителів! І я дуже хотіла бути схожою на них. Такою ж вічно молодою, веселою, завзятою, енергійною, усе на світі знаючою!

     Прийшовши до школи працювати, я зрозуміла, що не помилилася, адже ніде не отримувала такого задоволення від життя, як у школі. Школа – найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить – це пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати, сваритися й витрачати час на порожнє, де кожен учень – це будівельник майбутнього, де весь час треба квапитися дізнаватися про нове,  де потрібно залишатися цікавим завжди, дарувати тим, хто оточує тебе, свою енергію, знання, уміння.           Тому в цій країні живуть лише найстійкіші, найтерплячіші, наймужніші, найщиріші, найвідповідальніші, найдобріші, найцікавіші й найдивніші люди. І називають їх учителями.

      І я поспішаю. Я хочу… Я хочу бути жадібною до знань, вражень, подій. Хочу дивитися на світ широко розплющеними очима. Хочу обрушитися всією своєю потужністю на неуцтво, підлість, лицемірство.

      Ось уже п’ятнадцятий рік я працюю в школі. Це були роки пошуків, роздумів, розчарувань, коливань, відкриттів. 

      У перші роки роботи для мене було дивним, чому діти погано сприймають інформацію, коли все так елементарно просто і зрозуміло. Це нам, дорослим, зрозуміло, а їм - ні. Цей урок я опанувала не відразу. Тому вважаю, що справжній учитель той, хто здатний спуститися з висот своїх знань до незнання учня і разом із ним зробити сходження.

      Приходячи  на урок, та і просто спілкуючись із дітьми, я розкриваю їм своє світовідчування, свою систему цінностей, ставлення до всього, що відбувається довкола, несу їм те, що цікаво мені.

     Роль педагога полягає в тому, щоб сприяти розвитку здібностей дитини, допомогти кожному учневі усвідомити себе особистістю у взаєминах із іншими людьми і світом в цілому, осмислити свої дії, прогнозувати й оцінювати свої результати, розвинути самостійність, ініціативність, творчий потенціал.

      Кожен учитель засмучується, побачивши на уроках нудьгуючих осіб, коли ж учні працюють захоплено, азартно, то й учитель отримує задоволення. Якщо після дзвінка учні зі мною, а не біжать «стрімголов» у коридор, якщо після уроків вони приходять до мене з питаннями, це означає, що я змогла їх зацікавити. Уміння захопити учнів своїм предметом, як мені здається, і є педагогічною майстерністю, до якої ми всі прагнемо.   

      Коли діти діляться своїми успіхами і невдачами, радощами і жалями, а дехто з них навіть зізнається, що хоче стати вчителем української мови й літератури, – це щастя для педагога. 

  … Ще  декілька хвилин – і шкільні коридори наповняться гамором, дитячими голосами,  сміхом,  і я знову стану перед дітьми, щоб віддати їм свої знання, свій досвід. І нехай так буде кожного дня ще багато-багато років!